… Це була втіха. Та сама, що прийшла до мене з дитинством, а чоловікові зі мною. Відрада з вражень Петі Бачея, де на піску лежала довга пробка від французького шампанського і часточка лимона, що побілів від морської води. Відрада, де й зараз безтурботність літа, шум голосів та гострий смак життя.

Тієї Відради, яка є, і тієї Одеси, яка є. Де побілений камінь Екватора млосно і повільно віддає жар дня, де в просвіті дерев «біліє вітрило самотнє», а поламана чи то зимовими і весняними штормами, чи зелентрестом, акація оживає і гарніє в пастельних сутінках заходу сонця.

Коли зголоднівши в карантині, не чуєш запахів мангалів, розмов за сусідніми столиками, а лише м’який славний джаз. Коли здається, що краплі музики стікають із пальців Вадима Бессараба, а Настя Букіна (вибачимо собі цю фамільярність) ніжним голосом співає свою липневу світлу Summer time.

І тиха радість літа відпускає внутрішній годинник, час, про який забуваєш.
А потім підіймаєшся сходами до знайомої арки і ніби мандруєш у часі: темно і пахне пилом, зеленню, нагрітим каменем. І шарудіння кроків, і раптом постать з нізвідки, і віконця будинку ще живого серед хмарочосів.

Зупинитися та озирнутися на парад планет. І жити цієї хвилини.

Автор фото та тексту: Тетяна Відіщева